неМАЙСТЕРна МАРГАРИТА

         Писати великі твори важко. Але ще важче ставити спектаклі за цими творами. Легендарний містифікований роман М. Булгакова «Майстер и Маргарита» у виконанні акторів «Московського независимого театра» залишив після себе відчуття невиправданих очікувань.

Власне, те, на що сподівалася, я побачила: достойна гра акторів, майстерне втілення містичних елементів і переплетінь сюжетних ліній, модерна постановка роману, якому цьогоріч виповнюється 70 років. Але не більше! Вистава очікування виправдала, але не «превзошла». Це як у їдальні: ти замовляєш вареник із картоплею, а тобі приносять із м’ясом. Так-от, вареника із м’ясом не було!

         Очевидно, що охопити всі «підводні течії» геніального роману за дві з половиною години неможливо. Для постановки були «витягнуті» цілком передбачувані, як на мене, епізоди. Те, що найлегше поставити на сцені: сцену на Патріарших, «лікування» Бездомного, допит у прокуратора, бал Сатани. Із мудруватими булгаковськими перевтіленнями і стрибками у часі режисер-постановник В. Рачковський особливо не грався. Хоча з іншого боку, варто відзначити «масштабність» задуму: режисер охопив усе, що можна було поставити, не обмежуючи себе новаторським трактуванням якоїсь однієї сцени, як це часто роблять при постановці «Мастера и Маргариты». Творчо осмислених відступів від тексту також не було, що, як на мене, є плюсом.

Театральний реквізит і зміна декорацій після першого акту заслуговують на тверду четвірку. На сцені було мало «пустоти», а там, де вона з’являлася, актори майстерно заповнювали прогалини енергійними танцями на кшталт хороводів та дзвінкими гаслами. Як на мене, суттєво недопрацював художник по костюмах. Але про це нижче. Окреме спасибі за образ Гелли – глядачі не могли відірвати погляду від напівоголеної сексуальної блондинки із довгим волоссям, яка дзвінким голосом наспівувала вірші Івана Бездомного. У її образі яскраво виявився вплив сучасної масової культури, що у нашому випадку зіграло на користь постановки: чоловіки, яких «притягли» на виставу дружини, не встигли навіть задрімати.

         Цікавим у плані втілення режисерського задуму є те, що більшість акторів у виставі грали по декілька ролей. Абстрактні декорації не могли відобразити внутрішню атмосферу, яка панувала на сцені, тому акторам доводилося окреслювати своє амплуа за допомогою гри. Це той випадок, коли одна деталь в одязі актора змінює весь образ. Зняв капелюха чи зав’язав хвостик – і ти граєш вже зовсім іншу роль.

Так-от, складалося враження, що актори подекуди не встигали зануритися у паралельну роль і продовжували грати попередню. Прийом, коли один актор грає кілька ролей, дуже складний як в плані акторського мистецтва й емоційного навантаження, так і в площині сприймання твору глядачами. Такий рольовий паралелізм нагадує нелінійну творчість Милорада Павича. Але якщо в літературі ти можеш обрати, який епізод читати, а до якого повернутися потім, то в сценічній грі така гіпертекстуальність звела нанівець усю майстерність акторів.

         Звукове оформлення додавало дещо затягненим сценам динамізму, а на балі у Сатани нарешті з’явилася довгоочікувана енергетика, за якою ми, власне, і прийшли. Актори пожвавішали, відпустили свої почуття і нарешті пройнялися образами, які грали. Загалом, другий акт, де з’являється любовна сюжетна лінія мав набагато більш об’ємний і довершений вигляд. А от емоційно навантажені, геніально виписані епізоди за участю Понтія Пілата та Ієшуа Га-Ноцрі чомусь не вразили. Та й з усієї постановки було видно, що режисер не планував робити ставку на ці важкі для розуміння й сприймання сцени.

         Акторську гру можна охарактеризувати словами моєї колишньої вчительки: «Кто старался, а кто на полу валялся». Посередньому Воланду у виконанні Віктора Черненка не вистачило величі й влади, які приписав йому Булгаков. Блискуче зіграний Бегемот Валентина Мельника зі сторінок роману перенісся на сцену у всій своїй іронічній красі. Майстер у виконанні Володимира Філатова не запам’ятався взагалі. «Гвоздь» програми Івар Калниньш у ролі Пілата мав пристойний вигляд, якщо не зважати на латвійський акцент. Загалом, Івар не надто напружувався і пробув на сцені близько десяти хвилин, що вже можна вважати честю для маленького провінційного містечка. Зате як він порадував своєю присутністю жінок!

Особливий пункт – Маргарита. Це не моя Маргарита. Кожна людина, читаючи роман Булгакова, малює в уяві свій неповторний образ «женщины, у которой не было счастья и которая однажды стала ведьмой». І навряд чи комусь із нас вдасться відшукати на театральній сцені чи на знімальному майданчику реальну героїню, яка відповідала б уявному образу. Та, по суті, це й непотрібно. Моя Маргарита назавжди залишиться ідеальним, але уявним образом. Маргарита на сцені була блідою і непримітною подобою жінки, достойної бути господинею балу Сатани. Ні погляд, ні зовнішність, ні енергетика, ні голос актриси не нагадували Маргариту. Її образ ще більше зблід на фоні сексуальної білявки Гелли. Другорядний персонаж у Булгакова, Гелла, стала мало не головною героїнею в постановці В. Рачковського. «Хороша, чертовка!» – почулося в залі, і було щирою правдою. Можливо, ролі Воланда, Майстера і Маргарити у виконанні інших акторів, які задіяні у цьому спектаклі, були б більш виразними, та нам не випало честі побачити гру інших акторів. Але якщо Маргарита – володарка сатанинського балу – блідне на фоні привабливої чортиці Гелли, то з добором акторів щось там «не срослось»!

         Одним словом, зважаючи на містичність і складність сюжету безсмертного творіння М. Булгакова, постановка В. Рачковського заслуговує на увагу. Вареник із картоплею також може бути смачним. Але другий раз я його вже не замовлю!